8 клас, 24.03/Українська мова
УМР. Інтерв’ю в публіцистичному стилі
1) Опрацювати інформацію про інтерв'ю (нижче), виписати визначення та види інтерв'ю
Завдання виконати до 27.03
Термін «інтерв’ю» в науці й журналістській практиці прийнято вживати у двох значеннях: метод збирання або поширення інформації.
Інтерв’ю (у першому значенні терміна) є головним методом отримання журналістом фактів, сутність якого полягає в здобутті новин і повідомлень завдяки усному спілкуванню кореспондента з політичним діячем, науковцем, спортсменом, артистом тощо.
Цей метод дає від 80 до 90 відсотків потрібної журналістові інформації. У цьому ракурсі вся журналістська робота — суцільне інтерв’ю.
Професійний журналіст мусить бути гарним комунікатором, адже його діяльність складається з розмов із людьми й описування (або викладу) почутого. До проблем творчості, майстерності журналіста входить не лише безпосереднє створення тексту, але й мистецтво збирати матеріал для нього, тобто мистецтво спілкування. Інтерв’ю (у другому значенні терміна) є журналістським жанром, що представляє суспільно вагому новину у вигляді відповідей особи на запитання журналіста. Один із найпоширеніших серед великоформатних інформаційних жанрів як у пресі, так і в аудіовізуальних ЗМІ та Інтернеті. Журналістикознавці відзначають як позитивну загальну тенденцію сучасної журналістики — зміцнення інформаційної основи ЗМІ та посилення діалогічності. Інтерв’ю тут відіграє чи не найпершу роль, ставши домінуючим жанром на сторінках преси, в ефірі та Інтернеті, набуваючи форм розгорненого діалогу з аудиторією (численні ток-шоу, «прямі лінії», опитування тощо).
Повне визначення інтерв’ю виглядає так.
Інтерв’ю — один з інформаційних жанрів журналістики та публіцистики, у якому подається вільний виклад розмови журналіста з особою, думки або коментарі чи враження якої з певних актуальних життєвих питань являють громадський інтерес і призначені для публікації у пресі, показу на телебаченні, трансляції по радіо, використання в Інтернеті тощо.
Перед ЗМІ постійно стоїть завдання сказати ширшій громаді те, чого вона не знає, не розуміє. І тому інтерв’ю має прямо і безпосередньо виконувати саме цю функцію. Журналіст, окрім оперативного поточного інформування про події, повинен постійно шукати і спонукати розкритися тих людей, які знають більше, уміють робити свою справу краще, ефективніше, ніж інші. Вони зазвичай рідко беруться за перо, не рвуться до мікрофона. Допомогти цим людям поділитися з іншими своїми думками та поглядами повинен журналіст, зокрема за допомогою інтерв’ю.
Відповідно до структури тексту відрізняють такі види інтерв’ю:
Інтерв’ю-монолог виглядає як відповідь-повідомлення чи заява у вигляді суцільної розповіді інтерв’юйованого у відповідь на питання, запропоноване журналістом, яке було сформульоване на початку матеріалу у вступі, разом із представленням співрозмовника й теми для обговорення. Текст — це потік мовлення однієї особи, яка сповідується, коментує щось, розгорнуто викладає свою позицію, міркує вголос тощо. Журналіст не втручається в цей потік прямої мови, дає можливість інтерв’юйованому висловитися.
Інтерв’ю-діалог—це бесіда за схемою «питання + відповідь». Журналіст одночасно з основними питаннями ставить співрозмовнику уточнювальні, додаткові питання, за їх допомогою спрямовує бесіду в потрібне русло, з’ясовує деякі нюанси, цікаві деталі, факти, що надає процесу розмови відповідної драматургії, інтонаційного багатства і робить матеріал розмови сюжетним, інтригуючим.
Інтерв’ю-полілог відтворює бесіду кількох співрозмовників, обмін думками трьох і більше людей на одну тему. Вони або доповнюють одне одного, або полемізують, спростовують сказане попередником.
Інтерв’ю-повідомлення — лаконічний виклад бесіди кореспондента з певною особою.
Інтерв’ю-зарисовка значно розширює текстові можливості журналіста: крім змісту бесіди, передбачається також розкриття обставин, за яких відбулася розмова. Під час бесіди журналіст може не лише ставити запитання, а й висловлювати свою думку, коментувати факти, про які йдеться, щось згадувати, проводити паралелі, давати короткі характеристики свого співрозмовника, кількома штрихами створювати його портрет, звертатися до читача (глядача, слухача).
Інтерв’ю-роздум — розгорнутий коментар компетентної особи до факту, події, проблеми тощо.
Інтерв’ю-анкетування (опитування) — масовий вид інтерв’ю, своєрідна заочна бесіда.
Дедалі поширенішим у журналістській практиці стає і так зване контрв’ю, або конфронтаційне інтерв’ю — дебати, сперечання, гостра дискусія двох або кількох співрозмовників, своєрідна словесна дуель, конфронтація учасників бесіди. Цей вид інтерв’ю дуже популярний у США та Великобританії, але останнім часом конфронтаційні інтерв’ю дедалі частіше з’являються і на українських телеканалах.
Інтерв’ю з Євгеном Сверстюком
Євген Сверстюк: триває боротьба за реальну незалежність
Шістдесятники продовжили боротьбу УПА. Радянський Союз почав розвалюватись після Празької весни у 1968 р. Україна не могла провести люстрацію, тому боротьба за незалежність продовжується. Євроінтеграція позбавить нас «фількиних грамот». Лобістів польської історії треба поставити на своє місце. Виїзд за кордон — це для слабких. Такі думки розвинув, доповнив та підсумував у розмові шістдесятник, письменник, філософ Євген Сверстюк.
— Вашу епоху можна охарактеризувати словами Василя Стуса: «Залишитись людиною в нелюдських обставинах». Як Вам вдалось вистояти?
— Така проблема стоїть перед усіма поколіннями. Правда, у той час проблема стояла набагато гостріше. Йшлося про те, щоб жити порядною людиною і, відповідно, вибирати між негідним і гідним.
Людина, яка зберігала своє обличчя, одразу ж падала в око. У 1937 році такі люди були першими кандидатами на розстріл. Як правило, протест проти влади починався з елементарного обурення. Скажімо, у моєму випадку було так: КДБ підслухав мою відверту розмову з доволі заслуженим чоловіком, ветераном трьох воєн, доцентом університету Іваном Бровком. Спецслужби вирішили, що це були націоналістичні розмови.
У радянської влади була мільйонна армія, десятки тисяч агітаторів, академіків і професорів, які танцювали під одну дудку, але ми не ховалися. Ми почали відкрито говорити з трибуни те, що думаємо. Це їх трохи паралізувало — вони не знали, що робити.
— Чи вважаєте Ви, що ваш рух був продовженням боротьби УПА?
— У той час так питання не стояло, оскільки історія боротьби УПА не була гласною історією. Коли хтось щось і знав, то мовчав — про це не говорили і про це не писалось. Але практично, що далі, то більше відчувалось, що це продовження боротьби УПА, що це те саме, тільки в інших умовах.
— Чому Україна на початку 90-х не пішла шляхом західних сусідів?
— По-перше, у нас була зовсім різна історія і психологія суспільства. Західні сусіди мали свою незалежність до війни, мали еліту, добре підготовлену еміграцію. І у них, на відміну від нас, не було системного винищення думаючих людей. Це є загальне правило тоталітарних режимів — знищити людей, які можуть підняти суспільство. Тому на початку 90-х ми фактично
не мали кадрів. Говоримо про те, що ми не провели люстрацію, але ми й не мали з ким її проводити. У нас була слабша меншість проти сильнішої більшості.
— Як Ви б охарактеризували останнє двадцятиліття історії України?
— Якщо період Радянського Союзу був для нас боротьбою проти національно активних сил, то останні два десятки нашої історії треба назвати часом боротьби за незалежність. Тобто тепер триває боротьба за реальну незалежність.
— Зараз активно обговорюють питання євроінтеграції. Що для Вас Європа, і чого Ви від неї очікуєте?
— В обивательському розумінні, євроінтеграція — це прямі сьогоднішні вигоди: візи, економічні прибутки тощо. Однак найперше це є вибір цінностей, яких треба буде наповнювати щоденно — свобода, демократія, право й закон. Тобто все те, що в радянські часи переслідувалось. Євроінтеграція вимагає від нас суттєвих змін. І змінюватись повинні усі. Передусім наші політики, бо інакше їх підметуть під ноги і викинуть.
— Для молоді актуальним сьогодні є питання виїзду за кордон. Яким є Ваше ставлення щодо цього?
— Виїзд — це для слабких. Виїзд — це напівкапітуляція. Я не бачу обличчя тих людей, які виїжджають, і я не знаю, чого вони виїжджають. Я можу зрозуміти тих, хто їде для отримання освіти чи кваліфікації, щоб повернутись і застосувати все це тут. Але виїжджати за кордон, щоб там жити — по-моєму, це нікчемно й безглуздо. Тому що ти ніколи там не будеш потрібним і ніколи не будеш своїм.
Я розумів тих політичних вигнанців, які тікали від ГУЛАГу в пошуках легшого хліба, але цих — я не можу зрозуміти. Звісно, що в декого є певні свої біди. Але ви ж мене запитуєте в цілому, і в цілому я поділяю слова Шевченка: «Нема на світі України, немає другого Дніпра...».
— Повертаючись до нашого першого питання. Як залишитись людиною в сьогоднішньому світі?
— Горе світові, якому загрожують спокуси. Тепер спокус дуже багато. Людина має чинити цьому опір. Людину якраз і творить цей опір середовищу. Нам потрібне самообмеження матеріального споживання. Бо та людина, якій все треба і все можна, пливе за течією.
